Насправді дуже легко перестати любити себе і надто багато з нас навіть не помічають того моменту, коли ми раптом стаємо не достойні любові навіть самих до себе.
Але якось непомітно починаємо вважати, що мусимо цього досягнути, того заслужити, і бути най…най…най. З усім справлятися… Як тільки перестаємо себе любити – відмовляємо собі у тих речей, які дуже важливі для нормального життя.
Людину, яка не любить себе, можна легко впізнати навіть по манері говорити про себе: “я, як завжди (і ланцюг епітетів)”. Слухаєш і думаєш: дехто про своїх недругів не дозволить собі говорити так. А тут – самого себе зрівнювати до нуля.
Людина, яка не любить себе, не вірить у свої можливості, не має мрій або обезцінює їх. Таку людину помітно по “етикетках”, якими вона обвішує усе навколо: смуток, біль, самотність, переживання – це все вона ховає до шухляди із словами: “інші мають ще гірше”, “це не так важливо”… Замикає те все на довгі роки.
А насправді все це виглядає так, наче зумисне не дати голодній і холодні дитині їжі і тепла, не дозволити приїхати кареті швидкої допомоги.
Людину, яка не любить себе, можна впізнати по тому, як планує: завдання за завданням, завдання за завданням. Без огляду на те, що від втоми можна буде просто впасти або зірватись на комусь. Без можливості “почуваюсь погано, а тому не робитиму того чи того”, без жодного “ні”, бо як же ж може відмовити той, хто завжди дає собі з усім раду?
А насправді давно уже не радить собі з усім.
Вперед і вперед. Те, що не вбиває – робить сильнішим (насправді – просто не вбиває). Навіть якщо прокидаєшся від жахіть вночі – це нічого. Виходь із зони комфорту! Працюй більше і більше! На роботі, вдома, в духовному житті.
Людина, яка не любить себе, не чує свого тіла: воно оголошує страйк – температура, хвороба. Все, слід відпочити! Але ні. Не можна пробачити собі немічності. Бо щоби пробачити – треба вміти бути милосердним до себе.
І навіть якщо болить так, наче хтось декілька разів прокрутив у серці тобі ножа – сльози литимуться тихими потічками, нечутно і так, щоби не бачив ніхто. Бо попросити допомоги – також зась.
Полюбити себе
Як сильно насправді така людина потребує врешті почати бачити себе і собою зайнятися. Насамперед, щоби бути доброю до інших.
Замотатися пледом – і плакати, коли боляче. Без жодного: “така доросла, а плачу”. Поставити подушку під голову, щоби перепочити від усіх “мушу”, “треба”, “слід”.
Нарешті розказати дитині всередині себе про те, якою важливою, любленою, потрібною вона є, що може бути безсилою і що не повинна заслуговувати ні на що, а просто бути любленою.
Чотирирічний хлопчик, коли перераховував усіх, кого любить, врешті закінчив словами: “і себе люблю”, а потім обійняв ручками свою піжамку. Це чудовий приклад, як нам треба любити себе – свою зранену життям дитину, бо дітям належить Цартсво Боже.
Підготувала Тетяна Трачук
